Історія села Пилипче

Поселення трипільської культури

У найвіддаленішому куточку Баришівщини, на лівому березі невеликої річки Недри, в мальовни­чому місці за тридцять сім кілометрів - від районно­го та сотні - від столичного центрів розташоване село Пилипче. Люди почали селитися тут ще в глибоку давнину.

Ліворуч від шосе, що веде на Ярешки, лежить гру­па курганів, котрі відносяться до III тисячоліття нашої ери. На південній околиці села виявлено поселення трипільської культури, датоване II тисячоліттям до нашої ери. На захід від села на правому березі Нед­ри (південніше колишнього складу хімічних добрив) розкопане поселення УІ-УІІ століть часів черняхів-ської культури/ Поряд (нижче за течією) досліджува­лося городище часів Київської Русі ХІ-ХІІ століть. Оче­видно, поселення зникло під час половецьких набігів.

Ці археологічні пам'ятки вивчалися ще в дорево­люційні часи. Полтавський історик Л.В.Падалко у книзі «Прошлое Полтавской губернии и ее заселение» зазначав, що «могили гострі», розташовані між Березанню й Лехнівкою. Згадував він і про давні го­родища, зокрема й про розташовані біля Пилипчого.

Згадується «вкрай заплутана земляна споруда під назвою «Бузурь» невизначеного характеру і невідо­мого часу, розташована праворуч від Пилипчого.

Вважається, що спершу село було засноване в се­редині XVI століття як хутір. За свідченням дорево­люційного історика О.В.Стороженка, його назва по­ходить від імені Пилип. Можливо, так називався його першопоселенець. А от згідно з іншою версією, на­селений пункт у давнину оточували красиві липові гаї, що й дало підставу для назви.

Перші згадки про навколишні села знаходимо в історичних документах 1620-1647 років. Саме ними проходила межа Бориспільського староства.

У червні 1968 року трактористи Бойківського відділка місцевого радгоспу працювали нічної зміни в урочищі Загатка. У темряві механізатори й не помітили, що виорали скарб. Лише вранці бра­ти Микола й Володимир Гриненки та Анатолій Панасюк (школярі) виявили черепки горщика, біля

яких валялося багато великих і малих срібних мо­нет. Найстаріша (іноземна) датувалася 1490 роком.

Були тут данські талери, ісландські, австрійські, нідерландські, польські орти, шостаки, трояки, російські срібні копійки та карбованці часів Михай­ла Федоровича і Олексія Михайловича.

Особливо цінними вважаються двадцять талерів і чотири (рідкісні) єфімки.

Найцінніші монети березанський історик В.Бер­ко передав на зберігання до Київського музею кош­товностей.

Таких монет залишилося дуже мало. Доктор істо­ричних наук І.Г.Спаський, визнавши окремі єфімки з бойківського скарбу унікальними, описав їх у своїй книзі «Каталог єфімків» (збірник «Нумізмати­ка і сфрагістика», К., 1971 рік).

Монети свідчать про торгові зв'язки тутешніх жи­телів напередодні та під час національно-визволь­ної боротьби українського народу проти польської шляхти. Не виняток, що скарб закопаний одним із учасників військової експедиції у 1647 році під ке­рівництвом Ієремії Вишневецького («Баришівські вісті», 21 лютого 2009 року).

Військо зупинилося в селі, а керівники походу зібралися на раду. Тут було страчено козацьких послів, яких до Вишневецького із листом направив Богдан Хмельницький. Місцеві жителі вважають, що місце страти було на розвилці в напрямку Вой-кового, на місці «чумного кладовища», яке ще на­зивають цариною. Наразі це - околиця села (вули­ця Свердлова).

Старожили стверджують, що в давнину цей шлях називався козацьким і пролягав аж до панського маєтку. Інші вважають, що на місці старого кладо­вища ніколи не існувало поселення, тому й підда­ють критиці сторінки роману Генріка Сенкевича «Вогнем і мечем».

О.СИНИЦЯ,

краєзнавець, м.Березань - с.Морозівка

«Баришівський вісник» №2, 2013 р.

Кiлькiсть переглядiв: 390

Коментарi